"Історія кожного фотографу часто починається з того, що в дитинстві йому подарували першу фотокамеру. Коли мені подарували фотоаппарат, нічого не сталося. Я просто відклав його і пішов на двір гуляти. Камеру я взяв до рук років через п'ять-сім, просто для того, щоб сфотографувати вигадану ідею. Свої першу фотографії я виставляв у журналі "Наш" - у ньому буліи люди з близькою мені систомою координат. Десь із 12го року я вирішив показувати свої знімка на різних конкурсах та фестивалях. Кожного разу я намагаюся відійти від слова "фотограф". Як і раніше я не дуже добре розбираюся в в налаштуваннях, камера мені потрібна, щоб розказувати про те, що бачу та відчуваю.
В якийсь момент я розділився на автора та глядача. І глядач Став дивитися дуже багато, з жадністю. За останні три роки я просто зник у фотографії. Жак-Анрі Лартиг, Анри Картьє-Брессон, Роберт Капа, Франческа Вудман, Саллі Манн, Дайдо Морияма, Нобуесі Аракі, Грегорі Крюдсон, Георгій Пинхасов - це ж цілий всесвіт. Я сберіг близько 15 000 робіт, котрі боявся втратити.
Я бував на різних виставках і зрозумів, що в будь-якому залі є дві-три людини, котрим дійсно цікаво слухати. Інші ж приходять просто так. В мене з'явилася власна історія та розповідати її всьому залу я не хотів. "Бродячий пес" - це виставка для однієї людини. Для неї не потрібна галерея та фуршет. Вона може проходити в полі, на вулиці, у вагоні - де завгодно.
Вже 42 людини почули мою історію в Києві, Херсоні, Львові, Чернігові, Одессі. Немає жодної схожої зустрічі. Першим слухачем став Чен-Чи Чан, фотограф з "Магнума" - він бачив початок цієї історії.. Зараз пачка фотографій стала товще в п'ять разів. Історія єдина, та подробиць стає все більше. І тільки той,м хто захоче її почути, дізнається, як зв'язані фотознімки в коробці.
В мене вже давно з'явилися проблеми зі сном, я пізно засинаю і потім увесь день проводжу в напівдремоті. Якщо зранку мене "вирубає", то я стараюся не виходити з дому, для того щоб не "відключитися" на вулиці. Але якщо я вийшов і бачу фрагменти, більше схожі на декорації, ніж на життя, то натискаю кнопку зпуску.
Я не займаюся фотографією. Жодна людина не вимагає і не чекає. Через це я відчуваю себе вільним. А чим більше волі й чесності, тим цікавіші віходять роботи. Головне - почуття, що змусило тебе зупинитися і сфотографувати.
Замовлення означають Коли від тебе чекають проекту з гострою тематикою, ти повинен виконувати задачу. І ти перетворюєшся не в автору, а в виконавця. Стаєш Філіппом Керкоровим, щр стрибає по сцені в блискучому балахоні і співає чужі пісні.
Я просто розповідаю про себе і все. Якоїсь великої цілі як "врятувати світ" у мене нема. Фотографія не врятує світ - він живе своїм життям. Просто в неї є можливість встичнути сказати одне одному декілька слів."
З портфоліо Г. Чернега.
Комментариев нет:
Отправить комментарий